тексти від bogdan

[bogdan]

В пресі інколи мене просили зробити рибальсько-краєзнавчу сторінку. з часом дещо назбиралося матеріалу. Публікую, щоб не пропало. Заувага - деякі речі є наближеною до місцевих реалій обробкою старих текстів.

Ловимо карася з льоду

Вперше з цілеспрямованою ловлею зимового карася я зіткнувся понад 15 років тому. До цього лише читав у ще радянських риболовних виданях про те, що карась взимку клює рідко, а то й взагалі випадково. Та вже перша година перебування разом з компанією рибалок-залізничників у далекому 1996 році на ставу поблизу села Бокшин переконала, що карась і взимку клює. Ще й як! Та рибалка виявилася настільки захоплюючою та вдалою, хоча це й було відразу після Різдва, що ловити карася з льоду мені й досі цікавіше, аніж улітку. З тих пір жоден зимовий рибальський сезон не обходився без пошуків водойм, де клює карась, вдосконалення снастей та намагання розкрити таємничу «формулу кльову» вередливої риби.
Опісля Бокшина вдалі рибалки були на ставах поблизу сіл Городище, Дивень, Тучин. Кілька років радувала водойма між селами В. Любаша та Корчів’я. Клював непогано взимку карась в Гориньгороді, Самострілах, Кустині, а останніми роками на ставах у Грушвиці та Косарево. Особливо цікавими бувають рибалки наприкінці зими – по останньому льоду. В цей час на одній водоймі може збиратися до кількох сотень риболовів, які приїхали спеціально «на карася» - так було свого часу, наприклад, на верхньому тучинському ставі. Як бачимо, взимку карась більш активний на ставах, хоча ловиться він і на Горині і, зрідка, навіть на рівненському Гідропарку.
Кожна з водойм має свої особливості. На одних карась тримається лише поблизу корчів та очерету, на інших – на «чистій» воді. Серед зими тяжіє до більш глибоких ділянок водойми, а з весняним потеплінням виходить і на менші глибини – вочевидь «погрітися». Якщо рибалити в корчах або ж на глибині, карась здається зовсім не лякливим і не припиняє клювати навіть при великому скупченні рибалок, а от на мілких ставах, як наприклад у Піскові, карась настільки обережний, що місцевим риболовам доводиться ловити його своєрідними міні-жерлицями – інакше до наживки карась і близько не підійде.
Тактика лову зимового карася теж буває різною. Найбільше любителів ловити «на стояка», тобто на кілька вудочок з нерухомою мормишкою. Їх зазвичай ставлять 2-4, але може бути і більше, якщо риболовля не передбачає активного пошуку риби. Є й непосидючі рибалки, які навіть карася полюбляють ловити однією вудочкою «на гру» - зазвичай коли риба досить швидко мігрує по водоймі або ж є малоактивною і неохоче реагує на нерухомого мотиля.
З усіх сигналізаторів кльову «на стояка» я надаю перевагу довгому лавсаному кивку з вклеєною бісеринкою в темному кембриці на кінці кивка для пропуску волосіні. Такий кивок має достатній «запас ходу», щоб не насторожити рибу, яка піднімає наживку з дна, і водночас дає змогу чітко бачити клювання навіть за десяток –другий метрів. Зауважу, що матеріал з якого зроблений кивок має не тріпотіти у вітряну погоду. Якщо ловити на нерухому мормишку, то потрібно ще й правильно настроїти снасть. Мормишка повинна лежати на дні, а ще краще – ледь торкатися його. Для цього кивок настроюємо «в натяжку».
Колір та форма мормишки теж грають неабияку роль. Як на мою думку найкращими є мормишки покриті латунню - золотистою стороною вгору. Звичайно ловиться карась і на «срібло» з «міддю», але моя статистика все таки на користь латуні. За формою перевагу надаю сплюснуто-округлими мормишкам - "глазкам", "овсинкам". Якщо мормишка вольфрамова – підійде і кругла форма. Однак карася ловити на вольфрамові мормишки ціною понад 10 гривень кожна є досить дорогим задоволенням. Адже жилку діаметром 0.1-0.14 мм (саме такі є оптимальними) нерідко обриває «отакий карасюк !», а ще більше їх втрачається через зачепи у корчах.
В якості наживки для лову карасів зимової пори використовують крупний мотиль, якого треба чіпляти на міцний (бажано білого кольору) гачок по 3-5 штук. І не забувати після кожного піймано карася «освіжати» наживлений на гачок пучок мотиля.
Прикормка зимою практично не використовується – підсипаний у лунку мотиль або ж різні сухі суміші чи каші не тільки не поліпшують кльов, а й навпаки зводять його нанівець. Принаймні у наших краях мені відомі лише поодинокі випадки позитивного підгодовування карася взимку. І лише по останньому льоду – з середини березня карась може підійти на підгодовані лунки. Так як це було цього року на ставу біля Косарева.
Але фотки не звідти!



Ні хвоста, ні луски Вам!

[bogdan]

На Геродотове море, в Зарічне...

Полісся завжди вражало уяву проханих та непроханих гостей своєю таємничістю і загадковістю. А ще дивувала безліччю річок, озер і непрохідних боліт. “Земля їх поросла густими лісами, і в найбільшому з них є величезне озеро, оточене трясовинами й очеретами...”. Ці слова давньогрецького “батька історії” Геродота, вважаються першою писемною згадкою про Полісся.
Одна з легенд розповідає про море, яке стояло тут довго, мало не до часів Київської Русі. Проте було мілке. Плив, мовляв, якось по ньому київський богатир Розіпхнигора, і попала його барка на мілину. Ніяк не міг він зрушити її з місця. Кличе тоді свого друга Випийводу: “Осуши цю калюжу...” Той скривився: “Вода погана, не можу”. Попросив Загативоду: “Проклади мені дорогу до берега”. Той не взявся за роботу: “Не вистачить землі, щоб загатити”. Розлютився Розіпхнигора, залишив барку на мілині і поплив до берега. Ступив на землю та й почав розсувати тамтешні пагорби! А все для того, щоб спустити воду з моря у Дніпро. І пішла вода в ріку, тільки боло¬та й озера залишились.
На основі фантастичних фактів народилася наукова гіпотеза про Геродотове море. У полон легенди про “поліське море” потрапили навіть визначні вчені, заявляючи, що на місці Полісся ще в історичний час існу¬вало море. Його сліди - озера Нобель, Омит, Люб’язь, Погост, Вигоновське, Червоне.
На початку дев’ятнадцятого століття у науковому світі з’явилися чутки, що на Поліссі в дуже посушливі роки на болотах часто знаходять уламки великих кораблів і морські якорі. Один такий корабельний якір ніби навіть зберігався в одного з місцевих магнатів і славився оздобною різьбою. З’явилися твердження, що саме на кораблі прибув на Полісся і знамени¬тий римський поет Овідій, вигнаний Цезарем з Риму. А пізніше у болоті і справді знайшли невелике судно, завантажене воском, - і це ще раз, здавалося, підтверджувало присутність у легенді правди.
Проте геологічні дослідження, проведені сучасними методами, підтвердили: море на території сучассного Полісся таки було, але далеко не в історичний час.
А як же легенда, яка захопила в полон багатьох учених? Галицько-Волинський літопис та інші документи згадують про буйні весняні розливи - прикметну рису Полісся. Зокрема, у 1238 році галицько-волинські князі змушені були припинити похід на ятвягів, бо “ріки дуже розлилися”. А влітку 1529-го татари не змогли оволодіти Луцьком, бо “вода в Стиру була велика”. У 1840-1841 роках Прип’ять “залила простір завширшки 20-30 верств по лугах, полях і лісах”. Бешкетували ріки в 1875, 1886, 1891, 1913, 1932, 1974, 1979, 1998, 1999 роках...
У 1998 році рівень води на річках Стир, Случ, Горинь піднявся вище звичайного на 3-5 метрів. В “мокрі” роки невеликий пароплав, що курсував Прип’яттю від Пінська до Любешова вільно пропливав по затоплених болотах, а його капітан не знав навіть, де русло ріки.
Навіть у Рівному спокійна нині Устя час від часу показувала свій прихований норов. ”Траплялися весни, коли Устя розливалася так, що прямо від дверей свого будинку по вулиці Шкільній, - розповідає рівнянин Геннадій Миколайович, який мешкає над річкою з 1944 року, - доводилося випливати на плотах. А район сучасного Гідропарку, стадіону та базару Дикого був повністю залитий водою. Лише рейки дитячої залізниці виднілися.”

Поліщуки у дав¬нину вірили, що в повенях винувата велетенська риба Малімон, яка тримає на своїй спині землю. Коли у риби заболить те місце, в яке упирається земля, то вона пересуває землю на інше місце. Тоді суша піднімається над водою - й опускається у воду - так чергуються посушливі і "розливні" роки. Цю легенду записано у селі Висоцьк, що поблизу Дубровиці. До речі, у Висоцьку й сьогодні поширене прізвисько Малімон.
Науковці, звичайно, по-іншому пояснюють причини повеней. Головні південні притоки Прип’яті - Стохід, Стир, і Горинь течуть ніби по радіусах до центра і впа¬дають в неї біля Пінська на дуже незначній одна від одної відстані. В цю ж частину Прип’яті впадають і головні її північні притоки: Ясельда, Бобрик, Лань і Північний Случ. Ці ріки, що мають у верхів’ях своїх швидку течію, вступивши в поліську рівнину, течуть у низьких берегах повільно, і при зустрічі з найменшою перешкодою... вода виступає з берегів і розливається по при¬бережній низині. Така перешкода передусім виникає від різночасного скресання Прип’яті і її правих приток. Коли починаєть¬ся танення снігів у південних частинах Волині та на Поділлі, праві притоки Прип’яті несуть масу води, яка, зустрівши в ній кригу, ламає її, виступає з берегів і заливає широкий суцільний простір. Отже, “море” виникає завдяки рівнинності Полісся, особ¬ливо його центральної частини, слабкому ухилу рік у нижній течії і значному - у верхній і, нарешті, застою води в Прип’яті, яка не встигає “здати” її в Дніпро.
Та все ж, спостерігаючи небувалі повені 1963, восени 1974, навесні 1979 років, багато хто поліщуків переконаний: ”Що б там не говорили, а море у нас все-таки було. Бо ж гляньте - стільки води!”.